У березні красноградці відзначають день народження видатного художника, етнографа та фольклориста Порфирія Денисовича Мартиновича. Тим, хто цікавиться історією рідного краю, багатою творчою спадщиною наших земляків, пропонуємо матеріал члена Національної спілки журналістів України Наталії ЗІНЧЕНКО.

Про видатних людей зазвичай згадують у дні ювілеїв. Але є особистості, про яких не забуваємо ніколи, бо дуже яскравим і самобутнім було їхнє життя. У березні відзначається чергова дата з дня народження відомого в Україні земляка. Його ім’я присвоєно Красноградському краєзнавчому музею, одній із вулиць міста, цьому митцеві встановлено меморіальну дошку на будинку, де він колись жив і працював. Могилу Мартиновича відвідують шанувальники української культури і мистецтва, музиканти, продовжувачі кобзарської творчості. У 2006 р. з нагоди 155-річчя художника й етнографа у Харкові відбулась наукова конференція, учасниками якої були і працівники нашого музею. Спадщині Мартиновича та значенню її для України і красноградців присвячено кілька книг Костя Черемського та Олександра Савчука.

Відомо, що більшу частину життя Порфирій Мартинович провів у м. Костянтинограді. Навчався у пансіоні, а згодом у Першій Харківській класичній гімназії. Одночасно брав уроки малярства у визначних харківських художників — Ланевського та Безперчого. Вони готували юнака до вступу до Петербурзької академії мистецтва. На відмінно складає іспити і зараховується на перший курс академії.

Порфирій виховувався в атмосфері поваги до народного мистецтва та звичаїв. На його подвір’ї завжди юрмилися кобзарі та лірники , і батько записував з їхніх уст пісні та думи. Денис Іванович учителював на Полтавщині та на Харківщині, особисто знав Котляревського, тож син змалку знав напам’ять майже усю «Енеїду». На першому курсі академії взявся «Енеїду» ілюструвати, і малюнки високо оцінив художник Сергій Васильківський.

Зауважимо, у тодішньому Петербурзі усе українське було своєрідним викликом, однак Порфирій постійно ходив у селянському народному одязі й підкреслено розмовляв рідною мовою. Та серед студентів, також нестандартних особистостей, «білою вороною» не був. Творчі люди любили Порфирія за його талант, одержимість, невибагливість у побуті, скромність, порядність, здатність до жарту й імпровізації. Це були свої — брати по пошуку власного стилю.

Уже в студентські роки художник вступав у конфлікти із невблаганною дійсністю. Виконуючи завдання, вкладав у зображення власні трактовки. Наприклад, біблійську тему «Пророк Даніїл боронить Сусану», Мартинович трактує по-своєму, відходячи від класичних настанов — у центр малюнка вміщує українського селянина, підстриженого під кружало. Те ж саме маємо і з іншими персонажами, в яких ні краплини не лишилося від офіціального академічного трактування. Композиція викликала захоплення учнів академії, та цілком протилежне враження справила на академічну раду, тож роботи обходили заслуженими відзнаками.

У ті часи зближається із кращими представниками української думки, слова, творчості: Лисенком, Кропивницьким, Драгомановим, Костомаровим, Чубинським та іншими. Особливе місце посідає славетний у засновник руху «передвижників» І. Крамськой. Він навіть позує Мартиновичу, замовляє йому портрет дружини.

Порфирій працює напружено. Повертаючись до Академії з літніх канікул, привозить з собою величезні папки, заповнені десятками й сотнями малюнків. Подорожуючи на канікулах селами, робить записи , збирає матеріали про українську народну архітектуру. У малюнках перед нами розкривається ціла галерея типів старого села: тут народні співці-лірники, кобзарі; діди, що, убравшись у святкові строї, відпочивають під гарячим промінням сонця, і молодиці, і хлопці .

Із реалістичними малюнками земляка, які передають характер, дух часу можна ознайомитися у Красноградському краєзнавчому музеї. Попереду могла бути слава, визнання, забезпечена старість.

І от цей чудовий розум раптом рветься на шматки. Мартинович потрапляє до психіатричної лікарні.

Так буває з людьми, які йдуть проти епохи, бачать більше, ніж інші, не потрапляють в такт із дійсністю. Вони називаються геніями — але скільки випадає на їхню долю!

Інший бік ситуації — атмосфера у тодішній російській імперії. Її не могли витримати ні Гоголь, ні Шевченко, ні навіть палкий прихильник монархії Достоєвський. У різні часи їм діставалася каторга, чи у кращому випадку — вигнання. Привиди Петербургу описали Пушкін і той же Гоголь, який переважно жив в Італії, яка, мабуть, нагадувала йому лагідний клімат Полтавської губернії. Та повернувшись до Росії, помер уже не в здоровому глузді. Така ж біда спіткала письменника Гаршина, який покінчив із життям, у маячні блукав білими ночами Блок, чекаючи на незвичайну даму під назвою «революція», що й прикінчила поета-символіста. Їх і подібних їм талановитих людей душила глуха безповітряна імперська атмосфера, а тих, хто вижив, добила влада більшовиків.

Отож, звертаючись до матері Мартиновича, Крамськой пророче наголосив: «Лучше всего, разумеется, было бы, если бы его отсюда кто-нибудь взял на родину, с тем, чтобы он остался там навсегда, так как, очевидно, ему Петербург вреден…»

Кликала рідна земля. Отож сюди, до Костянтинограда, і повернувся.

Була ще друга спроба поновити петербурзьке життя з тим ще результатом — божевільня. І з 1890 року припиняє малювати назавжди. Оселяється у рідному Костянтинограді, шукаючи примарні «Устенські книги», де, за версією Порфирія Мартиновича, написана істинна історія українського народу.

Деякі сучасні дослідники вважають, що Устенські книги таки справді існують. Однак чи бачив їх хтось? Ймовірно, спілкуючись із кобзарями та лірниками, записуючи їхні оповідки таємною мовою, і дізнався наш незвичайний земляк про етнографічну загадку. В усякому разі, щоб знайти містичні тексти, треба було повернутися додому, почути голос рідної землі. Так і зробив художник, обравши забуття і тихе земне існування, зникнувши з неба, де сяяли славетні імена.

«Друже мій вірний, друже мій любий, друже моїх літ молодих, друже, який перший із людей кинув у мою душу перші святі зерна всього доброго і людського…»  — так після вісімнадцятирічної перерви звертається до Порфирія його однокурсник, уже відомий художник Опанас Сластьон.

Ці слова красномовно свідчать, ким же був для оточуючих наш земляк, як щиро його любили і цінували. Сластьон цікавиться, як живе його друг, на що Порфирій відповідає:

« Недавно сів рисовать, після 18 літ, і оставив. Що умів, і те мені не по силі і не по радості…»  Далі говорить, що йому соромно — забув товаришів, запитує, як вони живуть (на що Сластіон згодом відповідає: «Немало з них «умерли від страшного п’янства»)

Мартинович  гірко розповідає у листах, що «інший день і сам рад би вмерти, боячись того, що в будущем опозорить світа… Важко боротися з хворобою, бо немає коштів і «ні однієї праведної душі коло себе…».

Розповідає, навіть і в «город не ходить», а тільки зрідка буває у Народному домі, де ставлять п’єсу «Наталка-Полтавка», та ще відвідує храм Божий.

Можна уявити безпросвітну одинокість і безпорадність ще недавно відомої людини, зірки у середовищі пітерських художників, тепер особистість, приречену на злиденне існування, а, можливо, і смерть у провінційному місті, де лише посміються, та не допоможуть.

Після того, як листування налагодилося, друзі активно втрутилися у нужденне життя костянтиноградського затворника. Відновилися дружні зв’язки з В. Горленком, С. Таранушенком, Г. Хоткевичем. Підтримати художника приїздив до Костянтинограда відомий поет Олександр Олесь. Ним зацікавилася Старицька-Черняхівська, а також донька Михайла Грушевського.

Тогочасна мистецька спільнота проявила турботу про генія, який потрапив у біду. Багатьом з наших сучасників може здатися дивним така зацікавленість чужою долею у часи, коли не існувало мобільного зв’язку і швидких авто. Миттєво, як зараз по «скапу» чи «вайберу», зв’язатися було неможливо. Інші виміри, інший простір. А поняття про людські взаємовідносини базувалися на вічних істинах добра та любові.

Почалося відродження . Мартинович — учасник з’їзду художників у Полтаві. У 1903 році святкує сторіччя від дня народження І. Котляревського. У1911-му його малюнки — на Київській виставці творів українських митців. Далі відбулася українська революція й продовжувалося короткотермінове національне відродження. Тож у 1922 році відкрито Красноградський краєзнавчий музей, засновником і співробітником якого став Мартинович.

Крапку поставив голодомор 1933 року — нарешті душа красноградського генія знайшла спокій…

Однак яскраві особистості не вмирають. Біографія Порфирія Мартиновича — немов підручник, за яким знову і знову можна вивчати і відкривати нові сторінки минувшини, про яку знаємо не так уже й багато та сприймаємо переважно з допомогою штампів. Але минуле і майбутнє не розкриється перед сучасниками, якщо самостійно не зуміємо аналізувати усе, що трапилося колись і відбувається зараз. А допоможе відкрити завісу часу книга «Українські записи» видавця й упорядника Олександра Савчука. Вона є у кожному навчальному закладі, бо у 20016-му, з нагоди 165-річчя Мартиновича, її подарував усім, хто хоче більше знати про нашу спадщину, голова районної держадміністрації Євген Третяков.

Варто ознайомитися із написаним, адже через вихори часу до сьогоднішніх днів дійшов справжній скарб.