DSCN9583

Ця привітна усміхнена жінка відразу викликає симпатію. Її добре знають ті з нас, хто часто подорожує залізнице. Та й Ольга Зінченко багатьох пасажирів називає по імені-по батькові. Бо численні зустрічі сприяють і знайомству з людьми, особливо в межах невеликого міста.

Колись вона й не думала, що доведеться працювати старшим білетним касиром. Родом героїня моєї розповіді з далекого Сибіру, росіянка — по батьківській лінії та представниця народності ульчів — по материнській. Свого часу східна красуня вийшла заміж за нашого земляка. Після розпаду союзу буремного 1992-го подружжя ухвалило доленосне рішення — перебратися на Красноградщину.

Про своє рішення вона ніколи не шкодувала. Хоча, зізнається, і досі сняться блакитні води Амуру. На батьківщині була давно. Не ті нині часи, щоб часто долати тисячі кілометрів. У Хабаровську в неї залишилися брат і дві сестри. З їхніми родинами часто спілкується з допомогою телефону та скайпу. Благо, нинішні досягнення науки й техніки дозволяють не лише чути рідних людей, а й бачити їх.   

Механік за фахом, на залізницю вона потрапила випадково. У перші роки перебування в Україні бралася за будь-яку роботу. Спершу влаштувалася прибиральницею в одну з організацій. Потім перевелася комірником на залізницю. Її активність, завзяття, простота у спілкуванні не залишилися непоміченими керівництвом. І коли змінювався колектив касирів, жінці запропонували спробувати себе у цій професії.

Спочатку було важко. Чимало доводилося писали вручну. Та згодом на допомогу прийшли комп’ютери. Виручали комунікабельність, уміння знаходити спільну мову з різними людьми. Ольга Дмитрівна і нині вдячна за розуміння й підтримку Ганні Пархоменко, яка тоді працювала старшим касиром. Колега не шкодувала власного часу для того, щоб передати молодому поповненню напрацьований досвід.

Їхня робота здається нескладною тільки на перший погляд. Хоча трапляються різні ситуації. За словами героїні моєї розповіді, головне — вислухати потенційних пасажирів, бути уважними до кожного з них. Людям старшого віку потрібно все детально розповісти, інколи навіть повторити сказане. Або просто дати людині виговоритися.

Квитковий касир повинен бути добрим психологом, відчувати настрій співрозмовників, уміти налагоджувати з ними контакти. Адже буває, що людина завчасно  налаштована на конфлікт. Так, після реконструкції залізничного вокзалу чимало пасажирів скаржаться на незручний перехід через колії. Доводиться терпеливо пояснювати, що це зумовлюється технічними нормами, адже добиратися навпростець — небезпечно для їхнього життя та здоров’я.

— Буває, що старенькі люди забувають назву своєї зупинки, — розповідає О.  Зінченко. — Тоді доводиться разом вираховувати її. Коли пасажир невдоволений, некоректно висловлюється, краще вести себе стримано, не конфліктувати. Хоча подібне трапляється нечасто. Зазвичай люди отримують квиток і дякують за обслуговування.

У середньому кожен касир обслуговує за добу 300 пасажирів, а у вихідні та літньої пори їх буває і 500.

За понад півтора десятиліття Ольга Дмитрівна детально опанувала свою справу, виконання багатьох операцій довела до автоматизму.

— Хоча все передбачити в нашій роботі не можна, — зізнається відверто. — Буває, пасажири пред’являють непродовжені посвідчення, які фактично є недійсними. Або ці документи знаходяться в такому стані, що неможливо прочитати прізвище, групу інвалідності його власника. Тоді доводиться пояснювати людині, що посвідчення треба замінити, бо проблеми виникатимуть і надалі. Непросто обслуговувати пасажирів із вадами слуху чи мовлення — доводиться листуватися з ними.

А після роботи О. Зінченко поринає в домашні клопоти. Вона — гарна господиня. Як і будь-яка жінка, любить готувати, пекти. Віддає перевагу не східній, а… українській кухні. Адже половину свого життя провела тут. Хоча, розповідає, в її рідному Хабаровську рецепти страв майже не відрізняються від наших. Там мешкає багато українців, тому борщем  нікого не здивуєш. Зате в Україні Ольга Дмитрівна вперше відкрила для себе… вареники. Національна страва відразу прийшлася їй до смаку, тож нині вона частенько пригощає домашніх пухкими півмісяцями з різноманітним начинням.

Головна її відрада — донька Олена та внук Сашко. Останнього щаслива бабуся випроводжала у вересні до першого класу. Тепер у вільні вечори вони разом готуються до  уроків. Радість цих миттєвостей не можна передати словами.

Принагідно разом із колегами вибираються на природу. Колектив залізничників дружний, а місцеві ліси та ставки зачаровують будь-якої пори.

 

-1 коментарів до Не просто покликання — доля

  • Дмитрий коментує:

    Так держать Ольга Дмитреевна