Шістнадцятого січня Катерина Іллівна Смолянінова відзначає своє 85-річчя. Вона народилася в одному з сіл Сумщини у родині залізничника. Майже вся історія двадцятого століття позначилася і на долі цієї жінки.

Пам’ять завжди зберігає найтрагічніші та найщасливіші події нашого життя. Чи були вони визначальними — важко сказати. Хоча Катерина Іллівна переконана: саме голодне дитинство навчило її цінувати результати не лише своєї, а й чужої праці. Окраєць хліба для її земляків, які пережили спочатку голод 1932-33 років, а потім і неврожай 1947-го,  був надто дорогим делікатесом. Й донині пахощі свіжої випічки залишаються для героїні моєї розповіді найкращими ароматами.

Із дитинства вона плекала мрію стати вчителькою. Хоча в роки її молодості це було надто сміливе бажання. Та нестатки й труднощі не зупинили дівчину. Вона все-таки вступила до  педагогічного училища в Путивлі.

Ставши дипломованим фахівцем, змушена була залишити рідні місця. Одружилася зі студентом хімічного факультету — і незабаром молода родина переїхала на батьківщину чоловіка, в Нову Водолагу. Та 1961-го сімейні обставини привели жінку до нашого міста. Тут саме відкривалась школа-інтернат. У цьому закладі і працювала молода вчителька — до останнього дня його роботи.

— Контингент дітей в інтернаті був особливий, — говорить Катерина Іллівна. — Кожному нашому вихованцеві не вистачало батьківської любові та материнського тепла. Звідси і складні характери, сумнівні звички, незрозумілі життєві орієнтири. Потрібно було не просто працювати з цими дівчатками і хлопчиками, а й відігрівати їх любов’ю свого серця, плекати в їхніх душах світлі почуття. Адже нічого цього вони не знали раніше.

Про педагогічний талант цієї жінки красномовно свідчать не лише численні грамоти та відзнаки, серед яких і  присвоєння звання «Відмінник народної освіти України», а й її особлива, перевірена часом, дружба з колишніми вихованцями. Вони й досі не забувають свою улюблену наставницю.

— Багато літ минуло з тих пір, як вийшли в доросле життя мої дорогі дівчатка й хлопчики, — світлішають очі досвідченого педагога. — Та наші зв’язки тримаються до цих пір, хоча й школа-інтернат давно вже припинила свою діяльність. Завжди радію звісткам від Олени Юрко з Самари, Ірини Жовницької з Донецька — обидві стали юристами. А скільки синівської турботи відчуваю у словах полковника у відставці Леоніда Антиповича! Приємно читати листи й чути голос доцента з Краснодара Лідії Ісаченко, подружжя Валентини й Анатолія Бобриків з Озерного Московської області, Миколи Нехаєва з Криму, Тетяни Горохової і Раїси Деркач із Луганська та інших. Гамірно й весело стає в моїй оселі, коли навідуються місцеві вихованці Галина Даумова, Алла Ткаченко, Світлана Стоюхіна, Юрій Рибальченко, Микола Горох, Володимир Оберемко, Любов Явтушенко… Ось така в мене велика родина.

І тоді розуміє жінка: життя прожито недарма. Адже це вона дала путівку в життя таким талановитим і добрим людям. Усі вони відбулися в обраній справі, стали шанованими в своїх колективах, мають хороші власні сім’ї. Через плин років і безліч проблем її вихованці зберегли в душах тепло, доброту і сердечність, завжди підтримують один одного і цінують цю юнацьку дружбу.

І невідомо, як би склалася їхня доля, якби поруч не мали справжнього вчителя — однієї на всіх мами Каті.

— Наша іменинниця не лише має величезний досвід роботи на освітянській ниві, — зауважує голова районної організації ветеранів Василь Кривобок. — Вона ще й чудова матуся, бабуся, прабабуся і прапрабабуся. Тож їй є чим пишатися в цьому житті. Любов до навколишнього світу, гостинність, бажання прийти на допомогу, розділити з людиною і радість, і біду — це ті риси, що найкраще характеризують ювілярку, голову первинної ветеранської організації школи-інтернату.

Тож незважаючи на похмуру холодну погоду, осінь життя цієї жінки плідна і світла. Та й серце, що звикло віддавати своє тепло іншим, ніколи не старіє.

Із роси і води вам, Катерина Іллівно, ще на багато лі здоров’я і радості.