Ващенко-Захарченко Олександр Петрович

підполковник Армії УНР.

Народився у Костянтинограді. Походив з дворян Полтавської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1912), вийшов підпоручиком до 9-ї артилерійської бригади (Полтава), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. З 3 лютого 1917 р. — капітан. З 7 лютого 1917 р. — командир 3-ї батареї 9-ї артилерійської бригади. Під час війни був двічі важко поранений, нагороджений усіма орденами до Святого Влодимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю (15 січня 1917 р., за бій 15 травня 1915 р.). Останнє звання у російській армії — капітан.

У листопаді 1917 р. 9-ту артилерійську бригаду було українізовано. У липні 1918 р. перейменовано на 11-ту легку гарматну бригаду Армії Українського Держави. З 18 червня 1918 р. — ад’ютант бригади (1 березня 1919 р. бригада була перейменована на 1-й запасний гарматний полк) Дієвої армії УНР. 21 травня 1919 р. потрапив до польського полону.

15 червня 1919 р. перебував у таборі Ланцут, де записався до Північно-Західної добровольчої армії генерала Юденіча; воював проти більшовиків під Петроградом (був поранений у ногу). Після поразки армії Юденіча потрапив в Естонію.

9 липня 1920 р. повернувся в Ланцут, де знов вступив до української армії. З 12 серпня 1920 р — начальник адміністративно-персональної частини гарматної управи Військового міністерства УНР.

У листопаді 1923 р повернувся в Україну, жив у Полтаві. 7 травня 1931 р був засуджений на 5 років виправно-трудових робіт у справі «Весна» (т. зв. змова колишніх офіцерів). Після відбуття терміну повернувся додому, однак 5 серпня 1937 р. був знов заарештований і 30 листопада 1937 р. засуджений на 10 років виправно-трудових робіт за ст. 58. Подальша доля невідома.

Корчак-Чепурківський Овксентій Васильович

Міністр народного здоров’я Української Народної Республіки.

Овксе́нтій Васи́льович Корча́к-Чепуркі́вський (* 28 лютого 1857 Констянтиноград, Полтавської губернії – † 27 листопада 1947, Київ) – визначний український гігієніст і епідеміолог, організатор системи охорони народного здоров’я, міністр УНР, дійсний член Всеукраїнської Академії Наук, (ВУАН) (1921). Батько українського демографа Ю.О.Корчак-Чепурківського.

Закінчив повітову школу та духовну семінарію в 1877 р., вступив на медичний факультет Київського унівеситету, з якого невдовзі за участь у студентських заворушеннях був виключений та висланий з Києва під нагляд поліції. Вищу освіту закінчив у Харкові (1883) на медичному факультеті Харківського університету.

П’ять років він працював земським лікарем у рідній Полтавській губернії. З березня 1889 року служив санітарним лікарем у Херсонському повіті. Тамтешня санітарна організація за прогресивними поглядами своїх працівників по праву вважалася однією з найпередовіших.

З 1903 р. він приват-доцент, потім професор гігієни Київського унівеситету. Цим приват-доцентським курсом Корчака-Чепурківського були закладені основи соціальної гігієни, гігієни праці та епідеміології в Україні.

В незалежній українській державі, під час Гетьманату, він очолив санітарний департамент Міністерства Народного Здоров’я і Опікування, також очолює кафедру на медичному факультеті київського університету. Під час Директорії він працює міністром народного здоров’я Української Народої Республіки. В радянський час він організував в Академії Наук кафедру охорони народного здоров’я (пізніше перейменовану в кафедру Гігієни і Санітарії) АН УРСР (1921-1934), основою дослідження якої були статистичні методи. Потім очолює відділ Інституту демографії і санітарної статистики АН УРСР (1934-1938). Він працює також академіком-секретарем відделення Академії Наук (1928-1934).

Науковий доробок

Чисельні публікації Корчак-Чепурківського присвячені епідемії дифтерії, іншими інфекційними хворобами, санітарії та історії земської медицини. В своїх працях він сформулював закономірність періодичності епідемій дифтерії і положення про антагонізм між епідеміями дифтерії та епідеміями інших дитячих інфекцій, опрацював сучасну номенклатуру хвороб українською мовою.

Він дослідив та статичтично довів вплив рівня міграції населення на епідемічний процес при дифтерії, що було на той час особливо актуальним. Навіть часткове проведення розроблених на той час санітарних заходів виявило їх ефективність у зниженні захворюваності й смертності населення.

Його перу належть праці з історії земської медицини, эпідеміології та профілактики інфекційних захворювань; праці із санітарної статистики.

Кудрявцев Павло Омелянович

Генерал-поручник Армії УНР (посмертно).

Кудрявцев Павло Омелянович (1873, слобода Ряська Костянтиноградського повіту Катеринославської губернії – 1 лютого 1921, Тернопіль) – генерал-поручник Армії УНР (посмертно).

Походив із родини священика. Закінчив Костянтиноградську гімназію, Полтавську духовну семінарію. Вчився у Катеринодарському політехнічному інституті, з 3-го курсу вступив однорічником 2-го розряду до 1-го Катеринодарського козачого полку. Закінчив Новочеркаське козаче училище (1909), вийшов хорунжим до 1-го козачого Нерчинського полку Забайкальського козачого війська (урочище Київське, Далекий Схід). У складі цього полку на чолі 3-ї сотні брав участь у Першій світовій війні (полком командував на той час П. Врангель). Останнє звання у російській армії — військовий старшина (помічник командира 1-го Нерчинського козачого полку).

З листопада 1917 р. — приділений до Українського Генерального Військового секретаріату. З грудня 1917 р. — працівник Військового міністерства Центральної Ради, учасник вуличних боїв у Києві проти більшовиків у січні 1918 р. З березня 1918 р. — губернський комісар на Полтавщині. Відмовився визнати владу гетьмана П. Скоропадського і 5 травня 1918 р. був усунутий з посади та заарештований. З 29 листопада 1918 р., після протигетьманського повстання, знову став губернським комісаром Полтавщини та командувачем 6-го Полтавського корпусу військ Директорії. З кінця січня 1919 р. — помічник командувача Окремого Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. З 29 травня 1919 р. – начальник 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. захворів на тиф. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. З 19 травня 1920 р. — помічник військового міністра УНР, генерал-хорунжий. Помер від тяжких наслідків перенесеного плямистого тифу, похований у Тернополі. Посмертно підвищений до звання генерал-поручника.

Толубко Володимир Федорович

Радянський військоначальник, член ЦК КПРС, Герой Соціалістичної Праці, головний маршал артилерії.

Владимир Фёдорович Толубко (1914 —  1989) — советский военачальник, главный маршал артиллерии (1983), заместитель министра обороны СССР, главнокомандующий РВСН (с 1972 по 1985 годы), Герой Социалистического Труда (1976).

Молодые годы

Владимир Фёдорович Толубко родился 12 (25) ноября 1914 года в городе Красноград, ныне Харьковская область Украины, в семье рабочего[1]. После окончания средней школы работал инструктором райкома комсомола в Краснограде.

Предвоенные годы и Великая Отечественная война

Служил в РККА с 1932 года на должностях младших командиров и политработников. В 1937 году окончил Ульяновское бронетанковое военное училище, направлен в Киевский военный округ, служил командиром танкового взвода и взвода разведки. В 1941 году окончил Военную академию механизации и моторизации РККА[1].

В Великую Отечественную войну воевал на Ленинградском и Калининском фронтах: помощник начальника оперативного отделения (с июля 1941), начальник оперативного отделения (с августа 1941), начальник штаба 21-й танковой дивизии (с октября 1941), начальник штаба 104-й танковой бригады (с февраля 1942), командир 104-й танковой бригады (с июля 1942). В конце 1942 года был тяжело ранен, после выздоровления с марта 1943 года преподавал в Военной академии механизации и моторизации РККА. В феврале 1944 года вновь направлен в действующую армию, был начальником оперативного отдела штаба 4-го гвардейского механизированного корпуса (1944—1945) на 3-м Украинском фронте[1]. В этой должности участвовал в Ясско-Кишинёвской, Белградской, Будапештской операциях.

Послевоенное время

С 1945 года — командир механизированной бригады, после её расформирования до 1948 года — командир механизированного полка. В 1950 году окончил Военную академию Генерального Штаба имени К.Е. Ворошилова. С 1950 года — начальник отдела и заместитель начальника штаба корпуса, начальник штаба механизированной дивизии. С 1951 года — командир механизированной дивизии. С мая 1953 года — начальник штаба и первый заместитель командующего армией. С 1956 года — помощник Главнокомандующего — начальник управления боевой подготовки Группы советских войск в Германии. С 1957 года — командующий 1-й гвардейской танковой Краснознамённой армией в Дрездене. С 1958 года — командующий 8-й гвардейской общевойсковой ордена Ленина армией в городе Нора.

Когда был создан новый род войск — Ракетные войска стратегического назначения, Толубко был переведён в них и в марте 1960 года назначен первым заместителем Главнокомандующего РВСН. Сыграл большую роль в становлении принципиально нового рода войск. В апреле 1968 года возвращён в сухопутные войска и назначен командующим войсками Сибирского военного округа. С мая 1969 — командующий войсками Дальневосточного военного округа. Генерал армии (1970). Но затем опять переведён в РВСН и 12 апреля 1972 года назначен Главнокомандующим Ракетными войсками стратегического назначения. В 1983 году ему было присвоено воинское звание Главный маршал артиллерии. Это единственный случай, когда такое звание присваивается лицу, имевшему ранее звание «генерал армии», все остальные главные маршалы родов войск ранее имели звание маршала данного рода войск. Деятельность Толубко на посту Главнокомандующего РВСН оценивается большинством военных специалистов позитивно.

10 июля 1985 года освобождён от занимаемой должности и назначен генеральным инспектором Группы Генеральных инспекторов Министерства обороны СССР. Жил в Москве.

Скончался 17 июня 1989 года. Похоронен на Новодевичьем кладбище Москвы.  Награды и Звания

  • В 1976 году присвоено звание Героя Социалистического труда.
  • Награждён 5 орденами Ленина, 4 орденами Красного Знамени, орденом Богдана Хмельницкого 2-й степени, Отечественной войны 1-й степени, 2 орденами Красной звезды, орденом «За службу Родине в Вооружённых Силах СССР» 3-й степени, медалями, иностранными орденами и медалями.
  • Почётный гражданин города Одинцово Московской области, где именем Толубко названа улица.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>